У кожного села є своя історія. Вона складається не лише з дат, подій, назв вулиць чи архівних документів. Найперше — з людей, які тут жили, працювали, створювали, допомагали іншим і залишали після себе слід.

 З нагоди 190-річчя Дорнбурга ми хочемо розповісти історію його мешканців — людей, які є важливою частиною життя села.

Сьогодні хочемо згадати Голева Анатолія Миколайовича, людину, яка присвятила життя роботі у будинку культури та зробила багато для того, щоб культурне життя Дорнбурга не припинялося навіть у найскладніші часи.

Цю історію ми почули від його доньки, Надії Лапи. Вона зізнається, що, на жаль, знає далеко не все про життя свого батька. Частина документів і фотографій залишилася в селі. Та навіть ті спогади, які вдалося зберегти, дозволяють побачити особливу людину — творчу, веселу, працьовиту й віддану своїй справі.

Дитинство у непрості часи

Анатолій Миколайович народився 25 січня 1937 року.

Про своє дитинство він розповідав небагато, але донька пам’ятає, що це були непрості часи.

Його батьки були звичайними сільськими людьми, жили скромно. У сім’ї було четверо дітей — три брати та сестра. Господарство було невеликим, а особливо берегли єдину корову, яка була для родини дуже важливою.

Серед дитячих спогадів Анатолія, які він розповідав донці, залишилася історія про те, як він разом з іншими хлопцями бігав на вже скошене поле та збирав те, що залишилося після жнив. Робити це було заборонено, а чоловік на коні міг прогнати дітей батогом.

Пам’ятав він і воєнні роки. Розповідав, як німці приходили в село і могли за склянку молока дати дітям жменю цукерок. Селян вони не займали, але їхня присутність усе одно була страшною для дітей.

Це лише окремі фрагменти дитинства, які збереглися у родині. Багато чого залишилося поза межами спогадів. Але це була доля цілого покоління, дитинство якого припало на війну та важкі повоєнні роки.

«Його батьків я не бачила, — згадує пані Надія, — їх не стало до мого народження, та мене назвали на честь татової мами — Надії. А взагалі нас троє дітей: маю двох сестер — Катерину та Юлію».

Від армії — до улюбленої справи

Після служби в армії Анатолій повернувся до мирного життя та продовжив навчання. За спогадами доньки, він здобув освіту, пов’язану з кінематографом. Точну назву спеціальності сьогодні вже важко відновити.

Згодом його професійне життя міцно пов’язалося з будинком культури Дорнбурга.

Саме там він знайшов справу, якій присвятив багато років свого життя.

Разом із дружиною, Комаровою Любов’ю Борисівною, вони працювали у будинку культури: Анатолій крутив фільми, а Любов продавала квитки. Для села це був не просто звичайний робочий процес. Будинок культури був місцем, де люди зустрічалися, спілкувалися, відпочивали й отримували можливість побачити те, чого не було більше ніде поруч.

Кіно, свята і повні зали

Анатолій був творчою та активною людиною. За його участі в Дорнбурзі організовувалися різноманітні культурні заходи: концерти, дискотеки, новорічні свята, кінопокази, приїзди цирку та різних творчих програм.

Пані Надія згадує, що навіть Кашпіровський приїздив до села.

Особливою подією для мешканців були кінопокази. Індійські фільми користувалися величезною популярністю — на них збиралися повні зали. Приходили всі: і молодь, і люди старшого покоління.

Анатолій не просто показував фільми. Він сам створював атмосферу навколо них. Писав афіші фарбами, а потім вішав їх у центрі села, біля придорожнього кафе, щоб люди знали, який фільм можна буде переглянути.

Такі, на перший погляд, прості речі ставали частиною життя цілого покоління.

Коли можливостей стало менше

Згодом великий зал будинку культури закрили через аварійний стан. Але це не означало, що культурне життя для Анатолія Миколайовича мало завершитися.

Він придбав відеомагнітофон і почав показувати людям фільми з відеокасет.

Заходи проводили в невеликій залі — взимку, а влітку просто на території будинку культури.

Анатолій Миколайович намагався пристосуватися до нових умов і зберегти те, що вважав важливим для людей.

Згодом він придбав проектор, встановив екран і продовжував організовувати кінопокази. Дивилися фільми, мультфільми, улюблені індійські стрічки.

Він робив це доти, доки мав можливість.

«Дядя Толя Прокат»

У спогадах доньки є й одна тепла деталь. Вона розповідає, що в селі Анатолія Миколайовича називали «Прокат». Таке прізвисько було добре відоме односельцям, а навіть молодші люди називали його «дядя Толя Прокат».

За цим простим звертанням — ціла історія людини, яку багато років знали в будинку культури, на кінопоказах, святах та інших заходах.

Людина, яка не дала культурі згаснути

Анатолій Миколайович прожив життя, тісно пов’язане з Дорнбургом. Він пережив війну, пройшов службу в армії, створив сім’ю та багато років працював там, де найбільше любив бути, — у будинку культури.

Він не просто працював у сфері культури. Він підтримував її життя в селі.

Коли був великий зал — показував фільми там. Коли зал закрили — знайшов інший спосіб. Коли з’явилися відеокасети — використовував їх. Коли з’явився проектор — продовжив кінопокази. Коли не було можливості провести захід у приміщенні — організовував його просто неба.

Він робив те, що міг, із тими можливостями, які мав.

На жаль, сьогодні Анатолія вже немає серед живих. Але залишилася його родина, залишилися спогади людей і пам’ять про роки, коли в будинку культури збиралися повні зали, коли діти чекали на мультфільми, дорослі — на улюблені фільми, а свята та концерти ставали важливими подіями для всього села.

Можливо, не всі документи про його життя вдалося зберегти. Можливо, ще залишилися фотографії чи інші матеріали, які колись допоможуть доповнити цю історію.

Але найважливіше вже збережено — пам’ять про людину, яка любила свою справу і багато років робила все можливе, щоб культура Дорнбурга жила.

Адже село живе не лише своїми будинками та вулицями.

Воно живе людьми, яких пам’ятають.

 

Автор: Ольга Бєляєва, інспектор сектору культури, молоді та спорту Управління гуманітарної політики Новотроїцької селищної ради.