До Дня Незалежності України Новотроїцька селищна військова адміністрація відзначила Подякою Миколу Анатолійовича Баржака — ветерана, який багато років присвятив військовій службі, захищаючи Україну та залишаючись вірним військовій присязі.
За його плечима — роки військової служби, бойові завдання, побратими, втрати, випробування та досвід, який назавжди змінює людину. Але за кожною нагородою, кожним роком служби та кожним виконаним завданням стоїть насамперед особиста історія — історія людини, яка свого часу зробила вибір стати на захист своєї держави.
Сьогодні Микола Анатолійович згадує, з чого розпочався його шлях у війську, що змінило його світогляд та плани на майбутнє. І, звичайно, говорить про Дорнбург — рідне село, де він народився, виріс, створив сім’ю і куди мріє повернутися разом із усіма його мешканцями.
Його історія — це одна з особистих історій людей Новотроїцької громади, які своєю мужністю та відданістю зробили внесок у захист України.
«Був як усі»
Щоб зрозуміти історію Миколи Анатолійовича, варто розпочати з його дитинства та Дорнбурга — села, де він народився. Саме з ним пов’язані його перші спогади, шкільні роки та важливі етапи життя.
«Народився я у селі Чкалове, (нині Дорнбург), 20 жовтня 1986 року. Навчався у Чкалівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів, закінчив 11 класів у 2004 році.
Вчився, як і всі — були двійки, трійки, і п’ятірки. Дитинство було звичайним, як у всіх: гірки, санки, велосипеди. Був як усі.
Після школи вступив до Генічеського ПТУ №17 на спеціальність «машиніст крана автомобільного». Закінчив навчання з відзнакою. Червоний диплом не дали, бо майстер, і також мій куратор, забув мене подати. Тому дали грамоту — «Найкращий студент року».
Після навчання пішов працювати у село Мир водієм. Пропрацював там близько пів року, а у 2006 році поїхав до Херсона, де працював на меблевій фабриці протягом трьох років.
У 2009 році звільнився та поїхав до Сімферополя, у Крим. Працював на будівництві, відучився на каменяра.
У 2010 році повернувся у село. Саме тоді зустрів дружину і розпочав сімейне життя.
Дорнбург пам’ятаю з дитинства. Пам’ятаю розпад СРСР: село розвалювали, обкрадали, ламали. Була розруха, роботи не було. Тому вже в 11 років я працював у полі, щоб допомагати родині, сім’ї.
Коли повернувся у 2010 році й одружився, потрохи почало відроджуватися і саме село. Почали робити дорогу, дитячі майданчики. Село поступово почало розквітати».
Вибір, який змінив життя
Після розповіді про дитинство, юність і повернення до рідного села природно постає питання, як у житті пана Миколи з’явилася військова служба та що стало поштовхом до остаточного рішення пов’язати себе із захистом України.
«На військову службу я вступив у 2018 році, восени, у листопаді, наче. Мій кум, Сивогривий Володимир, нині служить у морській піхоті Збройних Сил України, підбив мене вступити до лав територіальної оборони Херсонської області. Ми поїхали до військкомату, записалися в ТРО, і з цього часу я почав їздити на військові збори: тренувався, слухав, набирався досвіду.
У 2019 році нас направили на Олешківські піски, до бойової бригади, яка на той момент була на злагодженні — тобто на відпочинку та відновленні. Це була 59-та бригада, 11-й батальйон.
Коли ми приїхали на полігон, мене розподілили до 11-го батальйону, у 1-шу роту. Деякий час я спілкувався з хлопцями, але побачив, що рота не в повному складі. Я почав розпитувати, де інші військовослужбовці, у яких вони палатках, адже в кожній було приблизно по 25 людей. Мені відповіли: «Це всі».
Я здивувався: «Але ж ви виходите на завдання?» На що хлопці сказали, що таким складом і будуть виконувати завдання.
Тоді я зрозумів, що багато чого не зроблю, але дуже хотів допомогти. Вони захищали мене, поки я був удома, і це мене дуже зачепило. Я поспілкувався з командиром роти та запитав, чи можу підписати контракт. Він відповів: «Без питань».
Мені дали контракт, він був на три роки. Я його прочитав і підписав. Мене запитали, чи мене не змусили. Я відповів, що все розумію і хочу підписати контракт, хочу від себе щось зробити.
13 липня 2019 року я підписав контракт із 11-м батальйоном, 59-ї бригади. Це був окремий батальйон, створений у 2016 році як добровольчий підрозділ.
Приблизно через півтора місяця ми заїхали на Бахмут і рушили до смт Миронівське. З Миронівського поїхали на свій відрізок рубежу. Ми стояли біля Троїцького і, якщо не помиляюся, вже 1 вересня зайшли в сектор та приступили до бойових завдань.
Пробувши там дев’ять місяців, повернулися на відновлення. Потім було три місяці полігону — і знову бойові завдання, вже на Донецькому напрямку.
Саме на полігоні, спілкуючись із хлопцями, я остаточно зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з військовою службою».
Захищати своє — означає захищати державу
Для Миколи Анатолійовича військова служба — це не лише виконання наказів і бойових завдань. У її основі для нього — відповідальність за найдорожче: свою родину, дім і землю. Саме через це він пояснює власне розуміння захисту держави.
«Перше, як для мене особисто, — це захист сім’ї. Кожен чоловік повинен уміти захищати свою родину, свій будинок, рідних, свою землю. Так. Для мене військова служба — це передусім захист своєї сім’ї.
Тому що родина, будинок і земля під цим будинком — це і є держава. Якщо кожен стане на захист свого, нам буде простіше знищити цього ворога і перемогти».
Війна, яка змінила світогляд
Перший бойовий досвід став для пана Миколи не лише випробуванням, а й моментом переосмислення. Саме перебуваючи безпосередньо в зоні бойових дій, він по-новому побачив війну, її справжніх учасників і те, що відбувалося на окупованих територіях.
«Я змінився ще у 2019 році, коли підписав контракт і вперше заїхав у зону бойових дій. Саме там я своїми очима побачив і вухами почув та зрозумів, що насправді ми воюємо з Російською Федерацією.
До цього в інформаційному просторі — як і у деяких українських, так і в російських медіа, які тоді ще існували, — переважала російська пропаганда. Розповідали, що ми нібито пішли «задавити донецьких і луганських ополченців». Не приховую, певним чином, я в це вірив. Але безпосередньо на місці, коли почав спілкуватися з хлопцями та сам побачив, що відбувається, моє сприйняття змінилося.
Так, серед противника були й люди з Донецька та Луганська, але більшість становили військові Російської Федерації. Саме тоді в мене змінився світогляд і я усвідомив, що насправді відбувається.
Далі був Херсонський напрямок, де ми регулярно вступали в бойові зіткнення. Російські війська тоді були не підготовлені до такого масштабу бойових дій, і це, мабуть, було найкраще для нас. Ми були готові до бою, але часто не мали чим воювати. Банально не вистачало боєприпасів: декілька патронів, пара гранат. Артилерія майже не стріляла, тому що боєприпасів не було або їх було дуже мало. Це була серйозна проблема.
Але найбільше мене змінював кожен наступний вихід. Хотілося все більше знищувати ворога, жалю вже не було. Коли ми вибивали їх із сіл, бачили наслідки того, що вони там робили: багаті, нові села, євроремонти — усе було знищено та розграбовано.
Тому з кожним таким виходом змінювався і мій характер, і моє ставлення до ворога та до того, що відбувається».
Херсон, який хотілося повернути
Після досвіду бойових дій на Херсонському напрямку особливе місце в його спогадах займає визволення Херсона. Для Миколи Анатолійовича це було не просто виконання бойового завдання — з містом пов’язана значна частина його життя, тому бажання повернути його Україні було особливо особистим.
«Херсон — це моє місто. Я народився в області, працював у самому Херсоні, жив там. Це гарне місто — компактне, чисте і красиве. Тому на той час зовсім не хотілося його віддавати. Хотілося забрати його назад і зробити так, щоб вони більше не могли туди потрапити.
Але для мене це було не просто звільнення міста. Це моя область, усі її села, які були окуповані. Було бажання звільнити їх від цього нашестя, звільнити своїх людей від рабства.
Після Херсона ми поїхали на Донецький напрямок, у Первомайськ — приблизно за шість кілометрів від Донецька. Там уже була зовсім інша ситуація. Люди на Донеччині багато в чому відрізнялися від херсонців: на той час було більше проросійських настроїв. Але водночас були й люди, які підтримували Україну та були патріотично налаштовані, що додавало сил та мотивації.
У Первомайську, скажу чесно, доводилось тримати оборону на 360 градусів. Це був уже зовсім інший досвід після Херсонського напрямку».
Нагороди як оцінка бойової роботи
За роки військової служби Микола Анатолійович був відзначений низкою нагород. Для нього це не просто знаки пошани, а передусім оцінка виконаної роботи та бойових завдань. Серед отриманих відзнак особливе місце займають «Золотий хрест» і нагорода за визволення Херсона.
«За час повномасштабної війни я отримав чотири нагороди, не враховуючи грамот: відзнаку «За оборону України», «За службу державі», нагрудний знак «Золотий хрест» та відзнаку «За звільнення Херсону»
Щоразу, коли отримую нагороду, думаю: мабуть, я робив усе правильно і виконував поставлені завдання. Зрештою, це рішення командира. Якщо він вважає, що ти достойний, то подає до нагородження.
Для мене особливе значення мають «Золотий хрест» і нагорода за визволення Херсона. За визволення Херсона командир вирішив подати мене до нагородження за участь у бойових діях, під час яких ми вибивали ворога з області та звільняли Херсон. Я дуже вдячний йому за це.
«Золотий хрест» для мене — це відзнака за виконання бойових завдань. У мене їх було дуже багато. Я був водієм бойової машини у складі бронегрупи швидкого реагування. Мій екіпаж завжди виконував поставлені завдання і ніколи не відмовлявся.
Ми заходили на бойові позиції та залишали там машини, тому що потрібно було міняти хлопців, які перебували на позиціях по півтора-два місяці, щоб вони могли відпочити та набратися сил.
Ми заходили на позиції, виносили «300-х» і «200-х», вивозили їх під вогнем, виконували завдання смертельного значення.
Такі завдання з евакуації я завжди виконував сам. Я ніколи не брав із собою екіпаж — у разі чого хотів, щоб загинув лише я, а не ще люди.
Командир відзначив мене «Золотим хрестом». Значить, робив я все правильно».
Побратими, які стали родиною
За роки служби поруч із Миколою Анатолійовичем були люди, з якими він разом проходив бойові завдання, випробування та найважчі моменти. Тому, говорячи про побратимство зазначає, що для нього це значно більше, це — родина, на яку можна покластися і яка завжди прикриє спину.
«Для мене це навіть не побратимство. Це родина, справжня родина. Люди, які ніколи не зрадять. Вони підставлять плече і прикриють спину. Я вважаю, що мої побратими — це саме родина.
Найбільше я ціную в них чесність і відвагу, допомогу та підтримку. Коли ти разом із ними воюєш, розумієш, що вони завжди з тобою: підтримають, прикриють, не залишать самого.
Ти знаєш кожного, знаєш усе про кожного і намагаєшся допомогти навіть із проблемами, які виникають удома. Хочеться, щоб людина не переживала ще й за своїх рідних, а могла зосередитися на головному — на тому, як вижити й виконати своє завдання».
Микола Анатолійович передав відео, присвячене людям, з якими він ділив службу, бойові завдання, небезпеку та найважчі моменти.
Тож запрошуємо переглянути відео та разом вшанувати тих, хто захищає Україну.
Повернення до цивільного життя
Цього року для Миколи Анатолійовича завершився багаторічний етап військової служби. Після семи років виконання бойових завдань він повернувся до цивільного життя. Разом із відчуттям свободи прийшло й непросте усвідомлення того, що його побратими продовжують воювати, віддаючи останні сили заради захисту країни.
«Так, цього року я звільнився з лав Збройних Сил України. Отримав третю групу інвалідності через поранення, отримане під час захисту Батьківщини.
Перше відчуття після звільнення — свобода. Сім років я виконував бойові завдання, постійно комусь підпорядковувався, виконував завдання, пов’язані зі смертю. І коли звільнився, відчув свободу: ніхто не командує, немає постійних завдань, почуваєшся вільно.
Але, звісно, є і певний біль. Я живу в селі, маю будинок, потрохи роблю ремонт і бачу, що багато хлопців досі воюють у зоні бойових дій, віддають останні сили та життя. І коли бачиш, що хтось навіть не хоче поїхати до навчального центру, хоча базова підготовка могла б знадобитися хоча б про всяк випадок, це болить.
Бо коли хлопці закінчаться і сюди прийдуть орки, тоді тут буде біда.
Але коли я був військовим, я нікого не засуджував. У кожного є своя голова, і кожен думає за себе. Насильно я нікого не затягую.
Зараз планую відновлювати будинок, відпочити морально й фізично, робити ремонт у своєму новому будинку, приводити все до ладу. У селі як у селі: приватний будинок є приватний будинок. Роботи вистачає.
Є бажання повернутися до служби, але дружина проти. Усе спорядження в мене є, тому, якщо покличуть, піду. Або сам вирішу повернутися. Є куди повертатися, є низка гарних підрозділів, які мене заберуть. Але все одно далеко наперед не планую.
Що буде — то буде. Я завжди пливу за течією».
Дорнбург, до якого хочеться повернутися
Після розмови про роки служби, бойові завдання та повернення до цивільного життя Микола Анатолійович знову повертається до того, з чого починалася його історія, — до рідного Дорнбурга. Тут він народився і виріс, створив сім’ю, тут народилися його діти. Тому майбутнє села для нього — це не абстрактна мрія, а особисте бажання побачити рідний дім вільним і квітучим.
«Так, це моя історія. Я народився і виріс у Дорнбурзі, більшість свого життя прожив там, там створив сім’ю, там народилися мої діти. Це моє рідне село, моє.
Хочу побажати мешканцям триматися, набиратися сил і терпіння. Вони, сподіваюсь, бачать і розуміють, що наші військові відбивають логістику ворога, тому через бойові дії можуть страждати й вони. Тому хочу побажати їм терпіння і ще раз терпіння і скорішого миру та Перемоги.
А Дорнбург я хочу бачити вільним, незалежним і квітучим. Гадаю, так і буде. Коли все повернемо назад, будемо розбудовувати село, усі села та міста — все буде ще краще».
Дякуємо Миколі Анатолійовичу за цю щиру розмову, щира подяка за роки служби, за захист України, за мужність і витримку. Дякуємо за те, що в найскладніші моменти він робив свій вибір — залишатися там, де був потрібен, виконувати завдання і захищати людей поруч.
Ми пишаємося такими людьми, як Микола Анатолійович, і віримо, що одного дня його мрія здійсниться: Дорнбург буде вільним, а його мешканці матимуть можливість повернутися додому, відбудувати рідне село та знову побачити його квітучим і мирним.
Автор: Ольга Бєляєва, інспектор сектору культури, молоді та спорту Управління гуманітарної політики Новотроїцької селищної ради.